22 червня 1941 року - Пам'ять про війну з нацизмом

Національний музей історії України у Другій світовій війні Фото: Апостроф / Олександр Гончаров

Сьогодні, 22 червня, відзначається 80 років з моменту нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз. Внаслідок війни з нацистами, Україна втратила 13 мільйонів чоловік. Крім загиблих, серед них були і зниклі безвісти. Чому важливо дбати про сім’ї, які досі нічого не знають про долю близької людини, розповідає посол України в Хорватії та Боснії і Герцеговині в 2010-2017 роках ОЛЕКСАНДР ЛЕВЧЕНКО, який опинився в такий ситуації.

Хочу згадати Другу світову війну, найстрашнішу за всю історію людства. Ініціатором цієї війни була нацистська Німеччина, яка атакувала Польщу 1 вересня 1939 року, а співучасником агресії став Радянський Союз, який 17 вересня 1939 року також напав на Польщу, будучи військовим союзником Німеччини, згідно пакту Ріббентропа-Молотова. 22 вересня 1939 в Бресті відбувся спільний німецько-радянський військовий парад, який символізував перемогу нацистського Берліна і сталінської Москви над Польщею, яку вони між собою розділили. У цей день польські захисники Брестської фортеці ще захищалися від атакуючих нацистів. Приспіла Червона Армія, але оборонці все одно трималися вперто. Тоді радянські командири запропонували полякам здатися на почесних умовах, визначивши їм коридор для виходу з фортеці. Поляки погодились на ці умови, але під час проходу запропонованим коридором їх розстріляли впритул, а тих, що залишилися живими, взяли в полон. Зовсім, як в українському Іловайську в кінці серпня 2014 року. Виявилося, що в радянських військових академіях промовчали про Брестський розстріл 1939 року, та й в пострадянський час про цей факт «дотримання російським офіцером чесного слова» якось не звертали уваги, а дарма, бо незнання історії не звільняє від відповідальності.

Рівно 80 років тому, 22 червня 1941 року, нацистська Німеччина, передумавши нападати на Великобританію, вдарила по своєму союзнику — Радянському Союзу. Тепер вже червоноармійці обороняли Брестську фортецю від наступаючого вермахту. Німці теж запропонували захисникам фортеці здатися, але ті вирішили битися до останнього, пам’ятаючи своє поводження з поляками два роки тому. Колесо історії провернулося.

У цей час німецькі війська, знищуючи частини Червоної Армії, впевнено займали територію України. Від непрофесіоналізму Генштабу Червоної Армії, який очолював Георгій Жуков, гинули, потрапляли в полон й зникали безвісти мільйони радянських воїнів. Нацисти вже штурмували Київ, коли було ухвалено рішення про створення партизанських загонів на чолі з партійним керівником Чернігівщини А.Федоровим. Мій дід був головою однієї з сільрад Бобровицького району. Були визначені місця зосередження підпільників для майбутньої боротьби в тилу ворога, але А.Федоров суворо наказав, що без його особистого розпорядження ніхто не висувається на місце дислокації. Проте танкові колони вермахту просувалися дуже швидко, німці вже входили в село, а наказу все ще не було. Мій дід обняв бабусю і чотирьох дітей, найменшій дитині було півтора року (це була моя мама) і пішов. З осені 1941 року його ніхто більше бачив, він зникнув безвісти.

Під час окупації жити було нелегко. Одного разу в село зайшов каральний загін, палити хати радянських активістів. Наша хата була першою. Одним з головних поліцаїв виявився двоюрідний брат моєї бабусі. Він зглянувся над чотирма малими дітьми та вмовив карателів нашу хату не чіпати. Через деякий час в село прийшов партизанський загін, в якому служив мій інший дід по батьковій лінії, і цього поліцая повісили. Моя бабуся чекала повернення чоловіка до середини 1950-х років, так і одружившись вдруге. У нашому селі, як і в усій Україні, загинуло багато народу. Їх прізвища були виписані золотими літерами на стелі пам’яті, а їхні сім’ї отримували постійну допомогу від держави. Мої ж рідні жили без копійки допомоги в глибокій бідності з тавром сім’ї можливого зрадника Батьківщини. Так в сталінському СРСР ставилися до зниклих безвісти. Але, як і мій дід, який свого часу був єдиним в селі, хто мав вищу освіту, все четверо дітей самостійно здобули вищу освіту.

Читайте також: День перемоги над нацизмом: російські колаборанти у військах СС

Я розповів про цю історію в Хорватії, під час церемонії святкування Дня антифашистської боротьби, а це якраз було 22 червня. Я виступав перед політичним керівництвом країни та присутніми ветеранами, як посол України, яка втратила внаслідок війни з нацистами 13 млн людей — більше всіх у Європі. До мене підійшов президент РХ і сказав, що я можу до нього звернутися з будь-якого питання і в будь-який час. Це було дуже цінно.

22 червня 1941 року війна постукала в Україну. У нас багато загиблих і поранених, але і як на будь-якій війні є й зниклі безвісти. Розумію, в якому жахливому становищі опинилися сім’ї тих, хто зникнув безвісти. І не має значення, чи сталося це під час Другої світової війні, чи під час війни в Іраку, Афганістані або навіть на Донбасі. У всіх цих сімей одне велике горе, як і у сімей загиблих бійців, тільки з важким фактором невизначеності, щодо того, що сталося з дорогою людиною. При цьому надія на те, що вона ще жива, вмирає з кожним наступним днем.

Проблеми відомі: створення реєстрів зниклих без вести за категоріями, робота Комісії при КМУ з питань осіб, зниклих безвісти при особливих обставинах, затвердження єдиного протоколу ексгумації, забезпечення обов’язкового психологічного супроводу сімей загиблих, зниклих безвісти та полонених. На відміну від сталінського СРСР, наша держава все ж таки допомагає сім’ям, зниклих безвісти.

Джерело