30 років Незалежності України - Чому провалилася приватизація

Фото: Getty images

«Апостроф» розпочинає серію матеріалів, з нагоди 30-річчя незалежності України — досягненням і провалам в цей період. Перший матеріал присвячено історії приватизації, яка розпочалася в Україні практично відразу після проголошення незалежності. Однак за 30 років, що минули, особливих успіхів в цій сфері немає. «Апостроф» згадував, як розпродавалося «народне добро», хто став його власником, і до яких наслідків це призвело.

Історія незалежності України нерозривно пов’язана з приватизацією державного майна. Більше того, питання приватизації в нашій країні почали вирішувати навіть трохи раніше, ніж, власне, країна з’явилася на світовій мапі — Кабінет міністрів тоді ще Української РСР прийняв постанову про створення Фонду держмайна 19 серпня 1991 року.

Уже в 1992 році Верховна Рада ухвалила знаковий закон про приватизацію майна державних підприємств.

Паралельно з цим почалася приватизація квартир, які також, в основному, були державними. Тут пощастило тим, хто на момент старту масової безкоштовної приватизації мали офіційне житло, тобто були в ньому прописані.

Щодо держпідприємств, то найбільшим попитом на початковому етапі користувалися об’єкти торгівлі, громадського харчування та сфери послуг, тобто магазини, кафе, бари, ресторани, перукарні. За перші два роки було продано понад 15 тисяч малих підприємств.

Незабаром дійшла черга і до більших об’єктів. Найбільш поширеною стала так звана ваучерна приватизація — всі громадяни України могли отримати безкоштовні приватизаційні сертифікати (ваучери) однакового для всіх номіналу, які можна було використовувати для придбання певної кількості акцій того чи іншого підприємства.

Дехто так і зробив — адже дуже хотілося відчути себе нехай дрібними, але все ж таки власниками, та ще й отримувати додаткові доходи у вигляді дивідендів.

Однак багато підприємств ніяких дивідендів не виплачували і, насправді, не збиралися цього робити. Зате з’явилися як гриби після дощу інвестиційні компанії, які активно, а іноді навіть досить агресивно, почали скуповувати розрізнені пакети акцій, як у працівників підприємств, які формально вважалися їх основними власниками, так і у сторонніх «горе-рантьє».

Робилося це в інтересах «червоних директорів», які вирішили прибрати підприємства до рук, або ж якихось «серйозних» людей, які поклали око на той чи інший перспективний актив.

Втім, багато українців навіть не намагалися використовувати свої ваучери для покупки акцій, а просто продавали їх метикуватим перекупникам — зрозуміло, нижче номіналу, іноді взагалі за безцінь, а на виручені гроші поспішали купити що-небудь з їжі, поки вона в черговий раз не подорожчала, оскільки в ті роки в країні панувала гіперінфляція.

Тоді ж з’явився не дуже пристойний анекдот про те, в яке відоме всім місце можна вкласти ваучер.

Олігархічна приватизація

Але повернімося до «великої» приватизації. Пік розпродажу крупної державної власності припав на другу половину «лихих 90-х». Підприємства йшли з молотка на абсолютно непрозорих конкурсах, умови яких виписувалися під «потрібних» людей. Зрозуміло, ціни, за якими продавалися підприємства, були істотно нижчими від ринкових.

При цьому найчастіше покупцями об’єктів держвласності виявлялися нікому не відомі компанії, що належали нікому не відомим особистостям. І тільки через роки з’ясовувалося, що так званими кінцевими бенефіціарами приватизованих підприємств є люди, яких сьогодні називають олігархами.

Власне, це і була олігархічна приватизація, вважає нинішній глава Фонду держмайна Дмитро Сенниченко, який в той час працював економістом в Національному банку України (НБУ).

Подібним способом скуповувалися цілі сектори національної економіки, що призвело до утворення монополій в різних сферах.

Так, більше 70% потужностей теплової генерації в країні зараз перебувають під контролем компанії ДТЕК найбагатшого українця Ріната Ахметова.

Інший олігарх — Дмитро Фірташ — контролює приблизно 70% ринку розподілу природного газу в країні. Він також є монополістом на ринку азотних мінеральних добрив.

Ігор Коломойський, в свою чергу, де-факто, встановив монополію на ринку нафтопродуктів, в зв’язку з чим Антимонопольний комітет України накладав штрафи на компанії, що входять до його орбіти.

30 років Незалежності України - Чому провалилася приватизація

Ігор КоломойськийФото: УНІАН

А монополії, як відомо, перешкоджають розвитку конкуренції та проведенню реформ.

«Необхідно серйозно взятися за боротьбу з монополіями, інакше шанси не те, що на успішну приватизацію, але і на будь-який економічний успіх будуть прагнути до нуля. Нам потрібен власний аналог «Акта Шермана» (перший антимонопольний закон США, прийнятий в 1890 році) «, — зазначив у розмові з» Апострофом» аналітик TeleTrade Сергій Родлер.

За великим рахунком, первинну приватизацію в Україні в кінці минулого століття слід вважає неуспішною (але не для тих, хто скористався її плодами). Це — вже не кажучи про те, що багато підприємств в ході її проведення були в буквальному сенсі знищені.

За словами економіста, фінансового аналітика Олексія Куща, приватизація 1990-х років являла собою негласний суспільний договір: «Він полягав у тому, що населення не брало участі в ваучерній приватизації — це була пасивна відмова — відбулося відчуження народу від майнового комплексу, який залишився з часів Української РСР. у свою чергу, держава не втручалася в господарське життя людей».

Все це тривало доти, поки цей майновий комплекс представляв хоч якийсь інтерес для промислово-фінансових груп, які ним володіють, додав експерт. «Зараз він вже зношений на 100% і перетворився на купу металобрухту. Є цілі шматки власності, які олігархи готові «подарувати» державі (а в ідеалі — отримати ще якусь компенсацію), аби не нести соціальну відповідальність», — говорить Кущ.

На думку Сергія Родлера, головна причина провалу приватизації 90-х — це відсутність повноцінної законодавчої бази, через що виникали численні можливості для зловживань.

«Процес проходив в поспіху, під час відсутності інвентаризації та належного рівня оцінки об’єктів. Поки парламентські фракції сперечалися про те, як саме має відбуватися приватизація, процес перерозподілу держмайна і боротьба за найприбутковіші об’єкти серед представників влади посилювався», — сказав експерт.

Чим далі, тим гірше

Втім, непрозорі схеми, що застосовувалися під час «дикого» капіталізму в перші роки незалежності, зберігаються аж до сьогоднішнього дня.

Один з відносно недавніх прикладів — продаж телекомунікаційного гіганта «Укртелеком» в 2011 році. Почнемо з того, що на приватизаційний конкурс була подана лише одна заявка — від ТОВ «ЄСУ», яким на той час володів австрійський концерн EPIC (European Privatization and Investment Corporation). Ця компанія і стала власником «Укртелекому».

Незважаючи на те, що з самого початку практично ніхто не вірив в те, що покупцями є «австрійці», сказати з упевненістю, хто купив такий великий актив, також не представлялося можливим. Єдине, було зрозуміло, що він дістався комусь із близького оточення тодішнього українського президента Віктора Януковича. Повної ясності в цьому питанні немає досі. Незабаром після приватизації контроль над «Укртелекомом» отримав Дмитро Фірташ, який у 2013 році продав його Рінату Ахметову.

Ціна приватизації «Укртелекому» склала 10,57 мільярда гривень (на той час 1,3 мільярда доларів), при цьому, як з’ясувалося пізніше, частково — на 4,2 мільярда гривень — вона була здійснена за рахунок випуску облігацій, які згодом викупили державні «Ощадбанк» і «Укрексімбанк».

На сьогодні є консенсусна думка, що єдиним прикладом успішної великої приватизації в Україні стала продаж металургійного гіганта «Криворіжсталь». Та й то — з другої спроби.

Підприємство було продано в 2004 році компаніям, підконтрольним олігархам Рінату Ахметову і Віктору Пінчуку за 4,26 мільярда гривень (800 мільйонів доларів). Приватизація була проведена в «кращих» традиціях, описаних вище.

За президента Віктора Ющенка, який ще під час виборчої компанії обіцяв повернути «Криворіжсталь» до держвласності для її повторного — справедливого — продажу, реприватизували. У 2005 році був проведений новий конкурс, переможцем якого стала компанія індійського бізнесмена Лакшмі Міттала Mittal Steel Germany GmbH.

30 років Незалежності України - Чому провалилася приватизація

КриворожстальФото: УНІАН

Підприємство продали за 24,2 мільярда гривень (4,8 мільярда доларів). Правда, в бюджет потрапило тільки 19,9 мільярда гривень, так як Ахметову і Пінчуку повернули те, що вони витратили при першій приватизації.

Однак, якщо власне приватизація «Криворіжсталі» була без перебільшення зразковою, то, настільки ж зразково з точки зору бездарності були витрачені виручені від неї гроші. У Верховній Раді навіть була створена комісія, яка намагалася встановити, куди ж вони поділися, втім, не дуже успішно. Але все виявилося до смішного (якби не було так сумно) просто: ці гроші банально проїли.

В останнє десятиліття Україна також не має чим похвалитися в плані приватизації. З року в рік в бюджет закладаються мільярдні доходи від продажу держвласності, але відповідні плани виконуються, в кращому випадку, на чверть — і це при тому, що бюджети в Україні — дефіцитні, а тому латати діри в держскарбниці стає все складніше (справедливості заради відзначимо, що не тільки через провали приватизаційних планів).

Зараз влада заявляє про чергові плани масштабної приватизації великих держактивів, але є великі сумніви, що вони реалізуються.

Зокрема, це пов’язано з тим, що фінансовий і технічний стан підприємств постійно погіршується, і навіть ті з них, які свого часу вважалися цінними активами, сьогодні знаходяться в жалюгідному стані.

Характерний приклад — Одеський припортовий завод, який не можуть продати вже кілька років. Якщо найближчим часом підприємство не знайде нового власника — більш дбайливого, ніж держава — воно ризикує повторити долю своїх побратимів з «лихих 90-х», перетворившись на купу металобрухту.

Ненабагато краща ситуація з компанією «Центренерго», в яку входять три теплоелектростанції. Роками з неї висмоктували ресурси олігархи і «смотрящі» від влади, а зараз перспективи її продажу захмарюються новими світовими екологічними стандартами, які перетворюють «Центренерго» в токсичний актив — як в прямому, так і переносному сенсі.

Таким чином, на сьогодні в Україні склалася парадоксальна ситуація — з одного боку, в держвласності залишається понад 3500 підприємств, більшість з яких при цьому існують лише на папері, а з іншого, — запропонувати інвесторам щось вартісне, практично нічого.

На помилках не вчимося

Підводячи підсумок приватизації за 30 років незалежності, можна констатувати, що він невтішний.

За словами Олексія Куща, Україна за всі ці роки від продажу держмайна отримала близько 12 мільярдів доларів. «Насправді, це менше, ніж 14% -ий пакет акцій «Пошти Японії», який приніс (японському бюджету) близько 20 мільярдів доларів.

Але це не означає, що потрібно в принципі відмовитися від спроб продати наявні держактиви.

«Хаотична приватизація 90-х сформувала у багатьох українців думку, що нічого доброго від цього процесу чекати не треба, але насправді досвід багатьох країн показує, що альтернативи йому немає. Держава — не надто успішний бізнесмен. Тому вона повинна залишити на балансі тільки об’єкти критичної інфраструктури», — зазначив у розмові з виданням радник голови правління банку «Кредитвест» Василь Невмержицький.

Але для того, щоб здійснити успішну приватизацію, уряду потрібно зробити певні кроки.

Однак, схоже, влада не готова до цього.

«Вкладення коштів в купівлю великих промислових активів вимагає впевненості в стабільності і передбачуваності державної політики протягом досить тривалого часу, адже такі інвестиції пов’язані з великими обсягами реконструкції і модернізації підприємств. І для їх окупності потрібен час. Однак Україна не може запропонувати інвесторам гарантій стабільності» , — сказав в коментарі «Апострофу» голова експертно-аналітичної ради Українського аналітичного центру Борис Кушнірук.

Сергій Родлер згоден. Як приклад він навів конфліктну ситуацію навколо підприємства «Мотор Січ» з китайськими інвесторами, яка «явно не підвищує мотивацію нерезидентів на збільшення потоку інвестицій». Як відомо, незважаючи на протести офіційного Пекіна, Україна повернула «Мотор Січ» до держвласності.

«Питання наповнення бюджету стоїть гостро як ніколи, але навіть в таких умовах чиновники не здатні діяти ефективно. Іноземні спостерігачі взагалі вважають, що самостійно українці не зможуть розпродати майно, і необхідно залучати допомогу ззовні», — з сумом резюмував експерт.

Джерело