Олігархи в Україні - як формувалися найбільші фінансові групи

Фото: Апостроф / Колаж

В Україні за 30 років незалежності сформувалася нечисленна група людей, які завдяки своєму багатству впливають практично на всі сфери життя країни. Верховна Рада прийняла в першому читанні законопроект, покликаний обмежити надмірний вплив цих людей, відомих під ім’ям «олігархи», але чи вийде це зробити, — велике питання. У черговому матеріалі, присвяченому ювілею Незалежності, «Апостроф» згадував, як створювалися фінансово-промислові групи, яку роль вони відіграють у житті країни, і чи можлива в принципі Україна без олігархів.

Олігархи загрожують національній безпеці країни. Це випливає з тексту (та й самої назви) законопроекту, який в червні 2021 року подав до Верховної Ради шостий президент України Володимир Зеленський.

Проект закону № 5599 «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів)» на сьогодні прийнятий в першому читанні, але поки зовсім неясно, коли його схвалять в цілому (і в якій редакції).

Можна довго сперечатися про переваги і недоліки згаданого законопроекту, але найбільше дивує те, що така законодавча ініціатива виникла на 30-му році суверенного існування нашої держави. При тому, що про шкоду, яку завдають Україні олігархи, не говорив, напевно, тільки ледачий (хоча, швидше за все, ледачий теж про це згадував).

Ти пам’ятаєш, як все починалося?

Якщо саме поняття «олігарх» досить розмите, і його уточненню не особливо допоміг текст все того ж законопроекту, то хто такі олігархи, в Україні чудово знають навіть діти, і їхні імена звучать повсюдно — і в телевізійних студіях, і у дворах багатоквартирних будинків.

Так звідки взялися олігархи в Україні?

Перші вітчизняні бізнесмени почали займатися комерцією ще в пізньому СРСР. Деякі з них до часу проголошення незалежності стали вельми великими підприємцями.

Тоді ж почав виходити з «тіні» підпільний бізнес — всілякі спекулянти, цеховики та інші вийшли (втім, не всі, а тому до цих пір в Україні існує «прошарок» тіньовиків у вигляді різних злодіїв в законі, контрабандистів, «обнальщіків») .

В «лихі 90-і» почали створюватися перші бізнес-імперії, відбувалися злиття і поглинання, укладалися союзи і оголошувалися війни.

Бандитські розборки стали нормою. У перші роки існування незалежної України на міських кладовищах з’явилася безліч могил, в яких були поховані чоловіки далеко не похилого віку.

Тоді ж відбулися, ймовірно, найбільш резонансні вбивства великих донецьких бізнесменів — Ахатя Брагіна в 1995 році і Євгена Щербаня в 1996 році.

Обидва на момент загибелі було співвласниками великих компаній — по суті, перших в країні фінансово-промислових груп (ФПГ), що формувалися в той час. Діло Ахатя Брагіна, в тому числі, керівництво футбольним клубом «Шахтар», продовжив його діловий партнер Рінат Ахметов. Що стосується спадщини Євгена Щербаня, то тут все набагато заплутаніше.

Чи можна назвати Брагіна і Щербаня першими українськими олігархами?

Ахать Брагін, він же — Алік Грек — скоріше, був відомий як кримінальний авторитет. До своєї смерті він пережив кілька замахів, які правоохоронцями були охарактеризовані як «мафіозні розборки».

Євген Щербань більше підходить під визначення олігарха.

Олігархи в Україні - як формувалися найбільші фінансові групи

Євген ЩербаньФото: topgir.com.ua

«Він був з плеяди перших великих бізнесменів, які прийшли в політику. Але він не зумів надати системного впливу на українську політику. Тому його правильніше було б назвати пра-олігархом», — сказав в коментарі «Апострофу» керівник Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко.

Однак була у ті роки ще одна людина, яка за всіма критеріями відповідала званню олігарха. Мова про такого собі Ігоря Маркулова (Ібрагіма Меркулова), ділового партнера Євгена Щербаня.

Зараз про Ігоря Маркулова мало хто згадує, але на початку 1990-х він був дуже впливовою людиною. Маркулов став радником тодішнього прем’єр-міністра Леоніда Кучми (1992-1993 роки) і, за твердженням ветерана вітчизняної політики Олександра Турчинова, фактично, керував «тіньовим» урядом України. Він також створив і очолив в 1991 році Ліберальну партію України. Крім того, в перші роки незалежності Маркулов вважався мало не найбагатшим українцем.

Однак досить швидко зірка Ігоря Меркулова закотилася, він потрапив в опалу і був змушений в 1994 році покинути країну. Деякий час жив в США і ОАЕ, намагався займатися бізнесом в Росії, де, за деякими даними, відбув тюремний термін у справі ЮКОСа. Також повідомляється, що в 2012 році Маркулов помер в Бахрейні.

Ще одним претендентом на звання першого українського олігарха є Ігор Бакай, який крім багатства і політичного впливу був також відомий любов’ю до розкоші і нерозумній розтраті грошей.

Свої статки Ігор Бакай зробив на торгівлі газом. У 1994 році його компанія «Республіка» отримала ексклюзивні права на врегулювання газового боргу України перед Туркменістаном, який Бакай погасив, поставивши в цю середньоазійську країну промислові товари, використавши таким чином схему бартеру. Незважаючи на те, що згодом ця схема стала приводом для розслідування, Ігор Бакай вийшов сухим з води і продовжив займатися газовим бізнесом — спочатку через свою приватну компанію «Інтергаз», яка досить швидко стала головним постачальником в Україну російського палива, а потім, пролобіювавши створення державної НАК «Нафтогаз України» і ставши її першим керівником.

Ігор Бакай був на хорошому рахунку у тодішнього президента Леоніда Кучми і за деякими даними брав активну участь (в тому числі і фінансово) в його другій виборчій кампанії. «Дембельським акордом» Бакая в Україні стала робота на посаді голови Державного управління справами (так званої ДУСі), яка займається матеріально-технічним забезпеченням президента, Верховної Ради і Кабміну.

Буквально відразу після третього туру президентських виборів, на яких переміг Віктор Ющенко, Ігор Бакай наприкінці грудня 2004 року втік до Росії, досить швидко ставши її громадянином, тоді як на батьківщині його звинуватили в корупції і зловживанні службовим становищем і оголосили в міжнародний розшук. За іронією долі, в РФ проти нього порушили кримінальну справу про шахрайство в особливо великих розмірах. У 2020 році в рамках цієї справи Бакай був засуджений до чотирьох років позбавлення волі умовно.

Однак, якщо в Україні і була людина, яку можна хоча б умовно назвати першим олігархом, то це Павло Лазаренко. Розпочавший політичну кар’єру в Дніпропетровській області, де він встиг попрацювати головою обласної адміністрації та обласної ради, Лазаренко в 1995 році був призначений першим віце-прем’єром, а потім, менш, ніж через рік, главою уряду. Для багатьох українців ім’я Лазаренка стало синонімом корупції.

«Він використовував владу для власного збагачення, вибудував систему політичної корупції, — каже Володимир Фесенко. — У нього не було своєї медійної імперії, але він, до речі, намагався купувати ЗМІ. І, коли він надмірно посилився, коли стало проявлятися його прагнення стати паралельним центром влади, його прибрали».

Подальша доля Павла Лазаренка досить драматична. В Україні проти нього порушили справу про розкрадання державного майна в особливо великих розмірах, а в Швейцарії — за відмивання грошей. У 1999 році Лазаренко позбавили депутатської недоторканності і він подався в біга. Його затримали в США при в’їзді в країну і висунули звинувачення у відмиванні злочинних коштів. Відмотавши термін в американській в’язниці, він вийшов на свободу в 2012 році. З тих пір Павло Лазаренко живе тихим життям з новою сім’єю неподалік від Сан-Франциско.

Олігархи в Україні - як формувалися найбільші фінансові групи

Павло ЛазаренкоФото: pravda.com.ua

Втім, всі перераховані вище персони не тягнуть на те, щоб їх вважали олігархами в повному сенсі цього слова, вважає економіст і фінансовий аналітик Олексій Кущ.

«Вони були на вершині хвилі первинного перерозподілу капіталу, і кожен з них зазнав невдачі — когось убили, когось посадили, когось змусили виїхати. Те, що вони зазнали поразки, говорить про те, що вони не змогли сформувати свої правила політико-економічних відносин», — сказав експерт в коментарі виданню.

Олігархи починають і виграють

Є думка, що українських олігархів «створив» другий президент країни Леонід Кучма. Зокрема, таке припущення можна зробити на підставі його доповіді від 1994 року про основні принципи реформування економіки України, в якому він, крім іншого, говорив про створення в країні фінансово-промислових груп (ФПГ).

Однак було б наївно вважати, що ФПГ (як вітчизняні, так і в інших країнах) формуються за височайшим повелінням володаря. Більш того, деякі з них на той час в Україні вже існували, тому тут, скоріше, йшлося про констатацію факту.

«Ніхто спеціально не створював олігархічний клас, — зазначив Володимир Фесенко. — До того ж, немає класу — є невелика група людей, які отримали величезний вплив в сфері економіки і, одночасно, в політиці і медіа-просторі».

Інша справа, що поява олігархів в Україні тісно пов’язана з проведенням великої приватизації в другій половині 1990-х років, яка припала на перший президентський термін Леоніда Кучми. Цю приватизацію тепер прийнято називати олігархічною.

При цьому другий президент України намагався тримати олігархів рівновіддалено від себе, балансуючи таким чином їхны інтереси і вплив.

«При Кучмі представники великого бізнесу, скоріше, намагалися вибудовувати відносини з президентом і не грали самостійної ролі, — каже Фесенко. — А вже пізніше, коли стало зрозуміло, що у нас відбувається регулярна зміна влади, олігархи прийшли до висновку, що для захисту своїх інтересів потрібно впливати на політику, зберігаючи лояльні відносини з президентом країни, хто б це не був».

За словами експерта, першим таку політику почав проводити Віктор Пінчук. Що й зрозуміло, враховуючи, що, як зять Леоніда Кучми, з його відходом з поста президента він міг втратити багато чого.

Після Кучми, який перебував при владі більше десяти років, в 2005 році главою держави став Віктор Ющенко. Як ні парадоксально, але саме при ньому українські олігархи стали тими, ким їх і прийнято вважати: великими бізнесменами, що впливають на політику.

Близьке коло президента отримало неформальну назву «любі друзі», найвідомішим з яких був Петро Порошенко. Також за Ющенка на олігархічному Олімпі з’явилися Дмитро Фірташ та Ігор Коломойський. Фірташ став відомий поставками газу в Україну через підконтрольну йому (і російському «Газпрому») компанію «РосУкрЕнерго» під час «пізнього» Кучми. Коломойський в той час запам’ятався війнами Віктором Пінчуком, який дещо «ослаб».

В цей же час все більше почав заявляти про себе Рінат Ахметов, який раніше займався переважно питаннями рідного для нього Донбасу і в загальноукраїнську політику особливо не ліз. Однак в 2002 році, говорять, саме в результаті ультиматуму донецьких ФПГ Кучмі довелося погодитися спочатку на прем’єрство Януковича, а потім — на фактичне визнання скандального політика своїм наступником.

Незважаючи на те, що на президентських виборах 2004 року Ахметов активно підтримував Віктора Януковича, а в 2005-му навіть виїхав з України, побоюючись можливого кримінального переслідування, Ахметов згодом зміг знайти спільну мову з Ющенком, що дозволило йому істотно збільшити особисті статки. А також вплив на політичні процеси в країні.

Олігархи в Україні - як формувалися найбільші фінансові групи

Рінат АхметовФото: УНІАН

Однак зоряний час Ріната Ахметова настав після перемоги на президентських виборах 2010 року Віктора Януковича, якого він не переставав підтримувати весь цей час. Відтепер за ним закріпилося звання головного олігарха країни, яке він продовжує впевнено нести, незважаючи на політичні зміни в Україні. І хоча при Януковичі з’явилося такі поняття як «молодоолігархи» і «младореформатори», Ахметову і його колегам родом з 90-х вдалося їх пересидіти.

Боротьба за телевізійний пульт

Одним з ключових ресурсів олігархів є ЗМІ, в першу чергу, телебачення. Через нього вони впливають, як безпосередньо на владу, так і на громадську думку.

У далекому 1996 році в Україні розпочав мовлення телеканал «Інтер». 29% акцій каналу належали російському «ОРТ», а тому не дивно, що значну частину контенту «Інтера» становили програми російського партнера (у 2002 році ретрансляція контенту «ОРТ» повністю припинилася).

Фактичний контроль над «Інтером» з самого початку мав народний депутат України від Соціал-демократичної партії (об’єднаної) Ігор Плужников. З цієї причини телеканал перебував під значним політичним впливом СДПУ(о), найбільш відомими представниками якої були Віктор Медведчук і Григорій Суркіс. Цей вплив, зокрема, проявився під час кампанії з виборів мера Києва в 1999 році, коли Суркіс балотувався на пост столичного градоначальника. Втім, незважаючи на жорстку критику суперника Суркіса — чинного на той час мера Олександра Омельченка, останній все одно переміг з великою перевагою.

Під час президентської кампанії 2004 року «Інтер» прогнозовано підтримував Віктора Януковича.

Після перемоги «Помаранчевої революції» і приходу до влади Віктора Ющенка, «Інтер», за деякими даними, хотіли купити Віктор Медведчук і Петро Порошенко. Однак його новим власником після смерті Плужникова в 2005 році став Валерій Хорошковський, якого на певному етапі також можна було зарахувати до олігархів.

У 2009 році з’явилися чутки, що контроль над «Інтером» отримав Дмитро Фірташ, які, втім, офіційно не підтверджувалися. Проте, станом на початок 2013 року компанія Фірташа DF Group оголосила про покупку 100% акцій Inter Media Group, до якої входить телеканал «Інтер».

Важливо також зазначити, що на «Інтер» значною мірою впливає його міноритарний акціонер Сергій Льовочкін, який за свою кар’єру встиг побувати першим помічником президента Леоніда Кучми, главою адміністрації президента Віктора Януковича, а також депутатом Верховної Ради кількох скликань. Сьогодні Льовочкін — видатний представник парламентської фракції «Опозиційна платформа — За життя». Через вимушене перебування Дмитра Фірташа у Відні, який з 2014 року очікує рішення про екстрадицію до США, вплив Льовочкіна на «Інтер», як і на українську політику в цілому, помітно зріс.

Інші телеканали також знаходяться в об’єктиві українських олігархів. Так, Віктор Пінчук контролює відразу три загальнонаціональні телеканали — СТБ, ICTV та «Новий», а Ігор Коломойський в 2009-2010 роках консолідував в своїх руках більшу частину акцій телеканалу «1+1».

Значимість медіаресурсу яскраво проявилася під час «Помаранчевої революції», коли, незважаючи на протидію влади, в загальнонаціональному ефірі з’явився «П’ятий канал», власником якого є Петро Порошенко. «П’ятий» став єдиним телеканалом, який висвітлював події першого Майдану з точки зору опозиції, і його мовлення стало однією з ключових складових перемоги Віктора Ющенка.

Олігархи в Україні - як формувалися найбільші фінансові групи

Віктор ПінчукФото: УНІАН

Згодом «П’ятий канал» втратив популярність, а тому вже не міг забезпечувати своєму власникові необхідну медійність. У зв’язку з цим вже після того, як він став президентом, Порошенко в 2017 році купив (через зіц-голову, екс-нардепа від Партії регіонів Володимира Макеєнка) телеканал «Тоніс» (попереднім власником каналу був старший син Віктора Януковича Олександр), який був перейменований в «Прямий». З тих пір телеканал є головним рупором п’ятого президента України, залишаючись таким і після того, як Порошенко втратив президентське крісло і пішов в опозицію.

У плані розвитку медіаресурсів відстаючим можна назвати Ріната Ахметова. Він володіє телеканалом «Україна», який, незважаючи на назву, довгий час базувався в Донецьку і не мав загальнодержавного охоплення. І, навіть після переїзду в столицю в 2009 році, «Україна» не відразу стала сприйматися як загальнонаціональний телеканал. І хоча зараз телеканал — лідер аудиторії, але робить це не за рахунок політики, а серіалів. Пізніше був створений новинний телеканал «Україна 24», який, втім, теж не здобув слави.

Останній на сьогодні приклад будівництва медіаімперії, до речі, вельми успішний, показав Віктор Медведчук — колишній одіозний глава адміністрації Кучми, а нині — не менш одіозний «кум Путіна».

Медведчук, про який практично нічого не було чутно майже десять років після «Помаранчевої революції», повернувся у велику політику після «Революції гідності» — спочатку як парламентер з сепаратистами «Л-ДНР», а потім, ставши парламентарієм.

Паралельно з цим Медведчук встановив контроль над трьома інформаційними телеканалами — NewsOne, «112 Україна» і ZIK (номінальним власником каналів є бізнес-партнер Медведчука Тарас Козак), які перетворилися на рупор кремлівської пропаганди в Україні.

У медіапросторі також стали циркулювати чутки про те, що Віктор Пінчук готовий продати Медведчуку свої телеканали.

Але вийшло все зовсім інакше. У лютому 2021 року рішенням Ради національної безпеки і оборони (РНБО) мовлення медведчуківських телеканалів було заборонено. Самому ж Медведчуку висунули звинувачення в державній зраді, і зараз він перебуває під домашнім арештом, що, як і припинення мовлення каналів, істотно обмежило його медійний і політичний вплив.

У списках не значилися

Зрозуміло, що список людей, які претендують на звання олігарха, не обмежується наведеними вище прізвищами. В тій чи іншій мірі, в цю групу можна включити і і першого главу «ПриватБанку» Сергія Тігіпка, і абсолютно непублічного бізнес-партнера Ігоря Коломойського по групі «Приват» Геннадія Боголюбова, і утікача — співвласника компанії Ferrexpo Костянтина Жеваго, і харківського бізнесмена Олександра Ярославського. Під час президентства Віктора Януковича до таких можна було зарахувати Юрія Іванющенка, братів Андрія і Сергія Клюєвих, а також старшого сина екс-гаранта Олександра Януковича.

Так чи інакше, на українську політику впливали і впливають «аграрні барони».

Помітно впливає на соціально-політичні процеси в країні нещодавно відставлений з посади голови МВС Арсен Аваков. Банкір середньої руки з Харкова, Аваков зробив ставку на Віктора Ющенка і після перемоги останнього очолив у 2005 році Харківську область. У каденцію Януковича він піддався гонінням, але після перемоги Євромайдану став міністром внутрішніх справ на цілих сім років. Більшість експертів упевнені, що Аваков і після відставки збереже вплив на українську політику.

Усі ознаки олігарха має Петро Порошенко, який став першим офіційним мільйонером на посаді президента. Незважаючи на те, що під час президентства він передав свій бізнес в «сліпий траст», його величезний особистий статок, а також контроль над двома телеканалами (і пакти про ненапад з телеканалами деяких інших олігархів) в значній мірі сприяли зміцненню його влади (це ж сьогодні допомагає йому в протистоянні з нинішнім президентом Володимиром Зеленським).

Олігархи в Україні - як формувалися найбільші фінансові групи

Петро ПорошенкоФото: Апостроф / Дмитро Олійник

Українські олігархи сформувалися як якийсь клас або група в результаті приватизації «лихих 90-х». Але саме вони є головним гальмом для приватизації в нинішньому столітті. Їх багаторічний досвід показав, що зовсім необов’язково бути власником прибуткового активу — насправді, вигідніше його контролювати через «смотрящих» і «зрозумілих» менеджерів.

Класичним прикладом є держкомпанія «Центренерго», до складу якої входять три теплові електростанції, що сукупно виробляють близько 8% електроенергії в країні. За Петра Порошенка компанію контролювали люди з його найближчого оточення, після цього «Центренерго» потрапила в сферу впливу Ігоря Коломойського. Уже кілька років компанію включають в списки великої приватизації, але все ніяк не можуть продати, і в майбутньому зробити це буде ще складніше, а, може, взагалі неможливо, так як її ТЕС працюють на вугіллі, який в рамках світового «зеленого» порядку денного скоро фактично опиниться поза законом.

Все складно

В уявленні багатьох олігархи є абсолютним злом, але чи так це насправді?

За словами Володимира Фесенка, якщо в більшості країн пострадянського простору статус олігарха мають люди, наближені до президента, як правило, незмінного, то особливістю української олігархії є її конкурентність.

«Конкурентність в економіці зумовила конкурентність в політиці. Плюс — постійна зміна влади, яка також сприяла розвитку конкурентності нашої олігархічної системи», — говорить Фесенко.

І саме це можна поставити нашим олігархам в заслугу: «Наша конкурентна олігархія сприяла конкуренції в політичному житті, фактично, сприяла закріпленню в Україні конкурентної демократії».

У далекому 2009 році політолог Андрій Єрмолаєв заявляв, що саме українські олігархи є головним подразником для Кремля.

«Можна не любити олігархів, можна по-різному ставитися до тих, хто керує цілими галузями або володіє цілими секторами економіки. Але сам факт того, що в Україні сформувався за ці роки пул внутрішніх інвесторів, який дозволяє собі велику гру, є великим подразником для Росії», — заявив Єрмолаєв.

Це як ніколи проявилося після початку російської агресії в Криму і на Донбасі. Переважна більшість вітчизняних олігархів зберегли вірність українському суверенітету або, як мінімум, не встали на бік агресора. Тут показовим є приклад Ігоря Коломойського, який, щоб захистити свої активи від російської загрози, в березні 2014 очолив рідний для нього Дніпропетровський регіон, який став, по суті прифронтовою зоною, і активно фінансував «добровольчі батальйони».

На цьому етапі інтереси Коломойського збіглися з державними. Однак пізніше вони розійшлися. До того ж між ним і президентом Петром Порошенком почав заглиблюватися конфлікт, в результаті якого в березні 2015-го Коломойський покинув пост глави Дніпропетровської обладміністрації, а згодом — і територію України.

Олігархи в Україні - як формувалися найбільші фінансові групи

Ігор Коломойський (праворуч)Фото: УНІАН

У 2019, після повернення в Україну в зв’язку поразкою на виборах Петра Порошенка і перемогою Володимира Зеленського, якого вважали ставлеником олігарха, Ігор Коломойський недвозначно заявляв про можливість розвороту країни в бік Росії. Своїми непривабливими вчинками Коломойський, фактично, перекреслив те небагате, що він зробив для відстоювання українського суверенітету.

Стагнація економіки, апатія суспільства

Якщо свого часу олігархи і відіграли певну позитивну роль у розвитку економіки і країни в цілому, то шкода, яку вони завдають своїми діями, істотно більша.

«Головний негатив — це взаємопроникнення великого бізнесу і великої політики, що сформувало системну політичну корупцію, коли великі гроші впливають на владу і через неї впливають на економіку, на бізнес. Це — деформація, це — те, чим ми відрізняємося від класичного західного світу» , — говорить Володимир Фесенко.

На думку Олексія Куща, найбільша шкода, якої завдають олігархи, це — формування рентоорієнтованої економіки і рентоорієнтованих політичних еліт.

«В результаті діють принципи: націоналізація збитків і приватизація прибутку, а також: соціалізм для багатих, капіталізм для бідних, — зазначив експерт. — Крім того, наші ФПГ націлені на так зване горизонтальне розширення — захоплення якомога більшої кількості видів діяльності, які дають додану вартість. Якщо в західних економіках великий бізнес нагадує кита, який обростає рибами-прилипалами у вигляді малого та середнього бізнесу, то наші фінансово-промислові групи всіх цих «риб» пожирають».

Крім того, додає Кущ, олігархи формують асиметричну конкуренцію — за рахунок впливу на політику (і політиків) вони можуть отримувати конкурентні переваги щодо оподаткування, адміністративного регулювання і витісняють таким чином малий і середній бізнес в «тіньовий» сектор економіки. Вітчизняні ФПГ також блокують прихід іноземних інвесторів, які є їхніми потенційними конкурентами.

«Все це блокує економічний розвиток, а також створює відчуття соціальної несправедливості в суспільстві, яке через це постійно знаходиться в пригніченому стані, а тому не здатне на якийсь динамічний розвиток», — резюмував фахівець.

Сьогодні важко сказати, чим закінчиться оголошена владою деолігархізація. За логікою, ті, кого сьогодні називають олігархами, повинні з часом стати просто великими бізнесменами, які грають за єдиними для всіх правилами. Але, навіть якщо це станеться, де гарантія, що біля державної годівниці не з’являться нові люди, які захочуть — і зможуть — знайти спільну мову з можновладцями? — Таких гарантій дати не може ніхто.

Джерело