Телеведуча Тетяна Іванська любить конструктивні суперечки своїх гостей

Тетяна Іванська

Тетяна Іванська — телеведуча телеканалу «АпострофTV», веде дві програми, що виходять у прайм-тайм. Програма «Таня&Гозман» — це діалог про те, що відбувається в Росії, її стосунки з Україною та світом. Інша програма «Трикутник Іванської» — це аналітичні розбори актуальних тем у форматі: ведуча, політик та експерт. «Апостроф» продовжує серію інтерв’ю з людьми, які стали обличчям телеканалу. Ми поговорили з ТЕТЯНОЮ ІВАНСЬКОЮ про професію, політиків, роботу з Павлом Шереметом і розслідування його вбивства, а також про життєві принципи та life&work balance.

Ви тривалий час працюєте в інформаційній журналістиці. Поділіться, що вас в ній приваблює?

— Мені подобається постійний рух. Я з дитинства не могла сидіти на місці. Настільки не могла, що вчителька іноді під час уроку дозволяла мені просто постояти. Мій формат вимагає постійно бути в курсі подій, аналізувати, читати, розпитувати. Я постійно відчуваю, що не стою на місці, немає застою. Навіть в моменти творчої депресії чи просто поганого настрою.

Яка з двох ваших програм вам особисто більше подобається?

— Не можу сказати, що є якась улюблена. «Таня&Гозман» — це глибока розмова з глибокою людиною, з сучасним філософом Леонідом Гозманом. А «Трикутник Іванської» — це програма, де більше аналітики і менше філософії. І те, й інше для мене дуже цінно.

Суть програми «Трикутник Іванської» — це конструктивна розмова, діалог. А як врятувати ситуацію, коли не складається розмова? Часто таке буває?

— Ну якщо вірити таксистам, то у роботі ведучої немає нічого складного — стала та говориш (сміється).

Як врятувати розмову, раз і назавжди мене навчив один волинський письменник, коли я працювала на Волинському державному телебаченні. Моя передача називалася «Добрий вечір». Вона тривала досить довго — півтори години прямого ефіру. При цьому я не завжди могла запросити своїх гостей. Інколи керівництво казало, що до мене прийде поважна людина і треба добре підготуватися.

І ось до мене прийшов цей письменник. Півтори години розмови для мене тягнулися вічність. З усієї повагою до нього, але він відповідав дуже лаконічно. На будь-яке питання казав: «Так», «Ні», «Ну я не думаю». І так півтори години. В якийсь момент я включилася, навіть не знаю як, але якимись інтуїтивними засобами у мене вийшло вибудувати розмову, і останні пів години пролетіли дуже швидко.

Але ж є багато політиків, чиновників, які дуже добре вміють заговорити і «просунути» свої теми. Ваш топ таких політиків-говорунів.

— Можна я без прізвищ? (сміється) Наприклад, є кілька політиків, яких можна запросити на будь-яку програму, поговорити на будь-яку тему, ставити різні питання, але так чи інакше все зведеться до зубожіння, соціалки і тарифів.

Але інколи це навіть доречно. Не доречно, коли політики, особливо молоді, намагаються використати ефір для свого власного піару. Але не як державника, не як політика, а просто, щоб пропіарити свою особистість, або співпрацю з тим чи іншим інвестором. Ось це погано і нечесно.

З якою категорією спікерів вам найскладніше працювати?

— Це люди, які мені абсолютно ідеологічно не близькі, які викликають бажання «вимити руки». Це пов’язано з політичними поглядами в першу чергу, оскільки як людей я їх особисто не знаю. Про деяких мені розповідають, що вони непогані люди, але те, що вони роблять для інших, не зменшує тієї шкоди, яку вони роблять для України.

В ефірі можна говорити з усіма. Річ у тому, які ти питання ставиш, наскільки компліментарні або не компліментарні. А в особистому житті я з ними не спілкуюся взагалі.

Ви працювали на «112» і пішли з нього ще до введення санкцій. Канал багато хто небезпідставно вважає проросійським. Ви пішли з нього саме через це?

— Коли я прийшла на «112» — це був канал, де були присутні абсолютно різні думки. Як тоді говорили, «112» дивилися майже в кожному кабінеті на Банковій. Коли влада змінилася (йдеться про обрання президентом Володимира Зеленського, — «Апостроф»), після президентських виборів я себе вичерпала на цьому каналі. Ми розійшлися в різні сторони — я обрала свободу.

Телеведуча Тетяна Іванська любить конструктивні суперечки своїх гостей

«Я обрала свободу»

У вашій програмі з Гозманом ви багато говорите про те, що відбувається в Росії. Чи не забагато уваги до агресора?

— Як на мене, дійсно забагато. Звичайно, краще було б відділитися та зрозуміти, що все в наших руках і почати робити щось самим, розбудовувати нашу державу. Але незважаючи на той шлях, який ми пройшли, нажаль, залишається невеликий відсоток людей, які орієнтуються на Росію. В «Таня і Гозман» ми показуємо, як і чим насправді живуть російські люди. На початку кожної програми я кажу, що ми обговорюємо новини, які дивують, смішать, лякають, але так чи інакше впливають на життя в Украіні та світі, так воно і є. Ми повинні розуміти, що там відбувається, хоча б для того, щоб зрозуміти звідки взялися меседжи в анонімних телеграм-каналах.

А людям, які хочуть незалежності та самостійності в Україні, покажемо, що в нас не так вже все й погано.

Конфлікти між співрозмовниками трапляються під час ефіру?

— Трапляються. Це такі більш дискусійні конфлікти. Для рейтингу потрібно, щоб були «собачі бої», однак мені більше подобається, коли в мене в студії триває дискусія. Нехай і голосна. Мені здається, основною проблемою людей є те, що вони перестали дискутувати. Набагато легше накласти на співрозмовника ярлик, обізвати його і піти. Важче говорити, доносити свою думку. А найважче — вислухати співрозмовника. Культура дискусії у нас практично зникла. Тому мені подобається, коли відбуваються певні «світоглядні» сварки.

Є багато шоу на різних каналах, де все побудовано саме на цих «собачих боях»…

— Є, і це логічно. Редактори підбирають гостей і теми так, щоб зацікавити глядача. Але ж ми не можемо сказати, що всім глядачам подобається, коли сваряться, «обливаються водою». Залежить від того, на якого ти глядача орієнтуєшся.

В нас є так само чимало YouTube каналів, які орієнтовані на інтелектуального глядача. І в них іде природний приріст. Не швидко, але в них з’являється нова аудиторія. В аудиторії змінюються потреби. І якщо я зараз маю невеличку аудиторію, з якою я буду рости і привчати її та себе до дискусії, це означає, що я все роблю правильно. І це означає, що на наступних виборах вони не будуть вірити популізму, а принаймні намагатимуться аналізувати.

Які журналістські проєкти вам особисто подобаються?

— Дивлюся Скрипіна, «Антиподи» Іванова, також дивлюся «Історію без міфів», Романа Цимбалюка і, звісно ж, «Телебачення Торонто».

Щодо Іванова. До нього є певні питання у пропатріотичних кіл. Як оцінюєте його як персону?

— Так, в патріотичних колах виникають суперечності. Я розумію, що в кожного можуть бути свої бачення. Чвари бувають скрізь. Інше питання в тому, використає їх хтось чи ні.

Ми з Сергієм не так давно познайомилися особисто після його інтерв’ю з Ріфмастером (співак Андрій Антоненко, якого обвинувачують у вбивстві журналіста Павла Шеремета, тоді як громадськість говорить про відверту фабрикацію справи, — «Апостроф») Мені це було важливо, бо я була в ефірі з Пашею Шереметом, я була його співведучою. І його вбили якраз, коли я була в цьому ефірі…

Сергій перший взяв інтерв’ю в Ріфмастера і мені було дуже цікаво це подивитися. І я була рада, що першим до Ріфа поїхав Сергій, це вийшло дуже круте інтерв’ю.

Розкажіть про той ефір з Павлом Шереметом?

— Ми працювали з Пашею на радіо «Вести», були співведучими. Він інколи забігав за п’ять хвилин до ефіру, інколи за три хвилини. Тому того ранку я була на 100 відсотків впевнена, що він запізнюється. Я почала ефір без нього і десь на 10 чи 13 хвилині ефіру, бо на 15-й у нас були новини, мені написав колега і я прочитала… Було таке враження, що мене всю скувало, мені було боляче дихати, наче голка крізь мене пройшла. Це було прямо в ефірі, і потім пішли новини. Я почала дивитися різні сайти, інформація про вибух підтверджувалася.

Телеведуча Тетяна Іванська любить конструктивні суперечки своїх гостей

«Було таке враження, що мене всю скувало»

Зі мною в ефірі була людина, яку запрошував Паша. Хто саме, я навіть не пам’ятаю. Ми говорили щось про спорт, про олімпійських спортсменів. Я не розумію, як я довела ефір, як я ставила ті питання. Мені було боляче вдихнути-видихнути, я стримувала себе, щоб не розревітися. Але до кінця цієї години я мріяла побачити інформацію, що він, хоча б в критичному стані, але живий і в лікарні. Але до кінця ефіру я цього так і не побачила…

Ви тяжко переживали цей період?

— Дуже важко. Коли Пашу вбили, три дні випало з мого життя. Ніхто з колег не розумів, що відбувається, хоча мало хто і цікавився. Мені тоді просто сказали не виходити на роботу і не продовжувати ефіри.

Ви вірите в причетність до вбивства Яни Дугарь, Юлії Кузьменко та Андрія Антоненка?

— Ні. Я точно знаю, що це не вони. Я співставила деякі відомі і не відомі іншим людям факти, а тому впевнена в цьому. Це і розмови з Павлом, з іншими журналістами, з деякими слідчими.

В той день, коли відбувалася прес-конференція Авакова про «підозрюваних», на якій сидів Зеленський, у мене якраз був ефір. Було враження, що це все сон, сюр… Я розуміла, що це неправда. Але для чого це було потрібно, я не розумію досі.

Коли судова справа розвалиться, суд винесе виправдувальний вирок, то вже нічого не буде. Я якось говорила з однією поважною людиною з досвідом в правоохоронних органах, яка мені сказала, що якщо за два місяці не назвуть прізвище, то вже не назвуть ніколи. Тому, на жаль, справа Шеремета залишиться темою для політичного маніпулювання. І причому юзати її будуть всі, як опозиція, так і влада.

Давайте перейдемо до більш особистого. Розкажіть про свою мету в професії? Коли ви скажете: все, я досягла, чого хотіла?

— Як каже мій чоловік, такого не станеться ніколи. Я завжди знайду, до чого в собі прикопатися. Напевно, я б отримала певну сатисфакцію, якщо бодай раз мене б впізнали на вулиці і сказали: «Дякую!». Але це не факт.

Якщо говорити про мою мету, я б, можливо, колись відійшла б від політики, аби піднімати більш соціальні проблеми. Можливо, вести якесь соціальне шоу. Але не по типу «вбили, з’їли, закопали», яких зараз і так вдосталь. А якусь серйозну програму, яка могла б на щось вплинути. Наприклад, змінити систему в інтернатах, дитячих будинках, в лікарнях, сільських школах. Запрошувати не пустих експертів, а політиків, можновладців, вчителів, які б реагували на те, що відбувається. Я розумію, що поки це нереально, і не знаю, чи це буде колись реально взагалі.

У вас крім «Апострофа» є ще один медійний проєкт. Розкажіть про нього.

— Це проєкт для душі — «ШобШоШоу». Радіо-подкаст, де ми з Юрієм Петрушевським обговорюємо різні новини і багато сміємося, але завжди відкриваємо щось нове для себе і в собі. Коли ми його починали, це був фан, але зараз ми бачимо, що люди слухають ШобШоШоу, навіть коли немає нових випусків. Люди пишуть, що ми їм подобаємося, а це класно. Плюс, це підготовка і до ефірів на телебачення, адже теми перегукуються і з тими, які я підіймаю у своїх програмах на «Апострофі».

Як дотримуєтесь цього балансу між роботою і життям?

— В мене є вихідні, є години, коли я відкладаю телефон. Якщо я їду в подорож, то відволікаюсь від роботи. Також мене діти відволікають. Коли йдемо з ними відпочивати, то, звісно, без телефону.

Я люблю шити, але дуже мало часу на це. Всі новорічні костюми дітям шила я. Собі теж можу щось пошити. Але це виключно хобі, це не могло б бути моєю професією.

Якби я не пішла в журналістику, то пішла б працювати з дітьми — в садочок чи школу, або зайнялася б письменництвом. Мене це приваблювало, бо в мене це виходило. Це цікаво, коли ти начитаєшся книжок, і потім пишеш щось своє.

Телеведуча Тетяна Іванська любить конструктивні суперечки своїх гостей

«Я завжди знайду, до чого в собі прикопатися»

Що зараз читаєте?

— Зараз дочитую «Справу Стуса», і також читаю «Чорний лебідь» Насіма Талєба. «Справа Стуса» мені цікава, бо я живу з адвокатом, і в мене чимало знайомих адвокатів і слідчих. Тому з одного боку стежу за тим, як просувається справа, а з іншого боку мені здається, що я розумію процеси, які відбувалися в той момент.

Як вибудовуєте стосунки з дітьми?

— Моїм дітям 11 і 9 років. У нас з дітьми партнерські стосунки. Я завжди дослухаюсь до їх бажань. Наприклад, ми обговорюємо, куди підемо завтра, як будемо проводити час. Якщо я не встигаю щось доробити, аби реалізувати їх бажання, ми домовляємось, що коли ми повернемось, вони будуть мені допомагати.

Моя головна порада для них — жити так, як зручно, як комфортно, не зважаючи особливо на чужу думку. Я вчу їх: у вас є ваша особиста свобода, можете робити як вам хочеться, можете одягатися, як вам подобається, але ваша свобода завершується там, де починається свобода іншої людини. Я пишаюся своїми дітьми, вони вже ростуть вільні, розумні, у них безліч ідей і свій погляд на світ. Я, як мама, маю навчити їх любити життя і показати їм усю його багатогранність. Пацани кажуть, що в мене це виходить.

Ким бачите своїх дітей в майбутньому? Ви хотіли б, щоб вони поєднали своє життя з політикою чи журналістикою?

— Це має бути абсолютно їхній вибір. Ми завжди говоримо дітям, що ким би ви не були, ви маєте прагнути кращого, удосконалюватись незалежно від професії.

Зараз у них ще немає бачення щодо майбутнього. Як і всі діти: один тиждень хочуть бути солдатами, другий тиждень ще кимось. Але старший син Орест недавно прочитав книгу «Політика для початківців». Він знає, де який тип правління в країнах. Він інколи намагається нарівних зі мною говорити про політику, тому можливо він і буде політологом чи журналістом.

Щодо харчування. Ви майже не купляєте солодкого, а печете самі, чому?

— Бо це легко: замісив тісто і ти знаєш, що в ньому. Для мене це легко і приємно, коли діти замовляють торт з конкретною тематикою собі на день народження, щороку щось нове. Мені подобається процес приготування: ми все робимо разом з дітьми, вони крадуть сире тісто і їдять його. Це все зближує. Мені подобається запах випічки вдома. Це не означає, що я зовсім нічого не купляю. Є таке печиво, яке я не можу сама так смачно спекти, тому купую. Буває, що діти просять купити щось і ми купуємо, звичайно.

Успішність у професії і успішність в господарстві — це поєднувані речі?

— Я намагаюся знайти золоту середину. Інколи мені здається, що улюблена справа і сім’я — це рівноцінно. Звичайно, я більше переживаю за дітей та сім’ю, ніж за роботу. Але, тим не менш, намагаюся вкладатися порівну.

Джерело