Якось дивно писати «з Великоднем», якщо чесно…
Бо це вже давно не про спокій. І не про «накрити стіл, як раніше».
У Дніпрі ці дні взагалі відчуваються інакше. Все ніби є – і люди, і паски, і церкви відкриті. А всередині все одно напруга.
Хтось сьогодні піде святити паску, сподіваючись, що через «перемирʼя» не буде тривог та обстрілів. Бо так останнім часом і живемо: переживаємо, сподіваємось та віримо
І ці свічки… Вони вже не тільки «на свято».
За своїх.
За тих, хто далеко.
За тих, кого не дочекалися.
І в якийсь момент ловиш себе на думці, що головне бажання зараз – максимально просте. Щоб усі були живі
Бо хтось цей ранок зустрічає не вдома. Хтось – навіть не в Дніпрі.
Хтось – взагалі не зможе вже зустріти жоден Великдень.
І від цього всередині стискає
Але водночас, ми все одно тримаємось.
П’ємо ту каву зранку. Йдемо по набережній, навіть якщо ніч була гучною. Пишемо «ти як?» і чекаємо відповіді.
Живемо.
І, мабуть, у цьому зараз і є сенс цього дня. Не в тому, що «все добре», а в тому, що ранок все одно настає. Навіть після найгучніших ночей.
Хочеться, щоб колись це був просто ранок:
без новин;
без сирен;
без цього постійного фонового страху.
А поки бережіть своїх. І себе теж.
Христос воскрес.
І ми якось витримаємо
Підписатись Instagram
Надіслати новину