​​ Старший сержант Віктор Пелехатий на псевдо Дизель поліг 21 березня 2022 року в Маріуполі на Донеччині. Воїнові назавжди 33 роки.
Віктор народився 21 липня 1988 року в місті Бердянську Запорізької області. Навчався у школі № 13. Мама померла, коли хлопець був ще маленьким. Батько вдруге одружився, у сім’ї народився син Максим.
Освіту Віктор здобув у Бердянському машинобудівному професійному ліцеї та Бердянському державному педагогічному університеті. За фахом був учителем молодших класів, але працював із батьком Миколою в майстерні, де ремонтував автомобілі. Паралельно підробляв адміністратором у комп’ютерному клубі.
“У дитинстві був активним хлопцем, хуліганом. Часто потрапляв у бійки, але ніколи не скаржився і всі проблеми вирішував сам. Мав гарну пам’ять, швидко вчив вірші, навчався добре. Коли батько був на роботі, ми проводили багато часу разом, допомагали одне одному. Був веселим, життєрадісним, з ним ніколи не було сумно”, – розповіла мачуха Ірина.
З початком війни Віктор разом із батьком безкоштовно ремонтували автомобілі бійцям добровольчих підрозділів.
“Також їздив у селище Урзуф, возив продукти військовим, коли батальйон тільки формувався. У 2015 році Вітя підписав контракт, а за чотири місяці до підрозділу приєднався мій чоловік. Миколу всі називали Васильовичем. Деякий час вони ще працювали на базі своєї майстерні в Бердянську, а згодом в “Азові” сформували ремонтну роту. Служба дуже вплинула на нього: він став зібраним, організованим і відповідальним. Перейшов на українську мову, став дуже проукраїнським”, – розповіла Ірина.
Згодом Дизель перевівся до 2-го батальйону, де обійняв посаду старшого сержанта взводу матеріально-технічного забезпечення. На момент повномасштабного вторгнення батько і син перебували на різних позиціях.
“Командир ремонтної роти майор Сергій Павліченко на псевдо Броня, який у липні 2022 року загинув в Оленівці, заборонив бійцям говорити моєму чоловікові, що Віті більше немає. Тому Микола під час боїв за Маріуполь не знав про це, аж поки один із військових не висловив йому співчуття. Уже з Оленівської колонії чоловік зміг зателефонувати, попросив організувати кремацію тіла сина, щоб після деокупації Бердянська поховати його вдома”, – сказала Ірина.
“Це був максимально патріотичний хлопець. Він завжди мене підтримував. Ми довгий час були напарниками. У день його загибелі ми разом виконували бойове завдання. Нас обстріляли. Увечері ми повернулися й мали вже відпочивати. Але потрібно було допомогти командиру батальйону. Вітя сказав: “Я з’їжджу, допоможу і повернуся за пів години”. Я відповів: “Добре, я тебе почекаю, поки заварю чай”. Буквально за 15 хвилин я почув по рації, що був приліт КАБу і Вітя загинув. Його розкладушка стояла поруч із моєю. Біля мене залишився лежати його телефон. Для мене це досі дуже болючий спогад, який я ніяк не можу відпустити. Я дуже щасливий, що в моєму житті був такий друг”, – розповів побратим на псевдо Дипломат.
Посмертно воїна нагородили орденом “За мужність” III ступеня.
Тіло оборонця досі не вдалося повернути.
У Віктора залишилися дружина, донька, молодший брат і мачуха. Його батько в ніч на 29 липня 2022 року загинув під час теракту в Оленівській колонії.
Українська правда спільно з платформою Меморіал вшановують пам’ять полеглих військових